Розмова з київським архітектором Віктором Зотовим

"Мені здається, українцям не вистачає відкритості до чужого досвіду. Щоб людина розвивалася, їй потрібно одне-єдине — бажання. Треба хотіти змінюватися."

Гра слів, яка стала назвою великого урбаністичного фестивалю, дуже добре ілюструє абсолютно усе, чим займається Віктор Зотов. Англійське «connection» (зв’язок) він з однодумцями переробили на «canactions» (can — могти, action — вчинок). Зрештою, таким і є його спосіб життя — діяти усюди, де він може хоча б щось змінити. А ще — поєднувати молодих амбітних українських архітекторів з найбільш сміливими та досвідченими урбаністами світу. І йому це вдається!

Своє життя Зотов ділить на дві великі сфери. Окрім міжнародного архітектурного фестивалю «CANactions», він керує власним архітектурним бюро «Zotov&Co». І у першому, і в другому випадку сповідує лікарське правило: «Не нашкодь!»

На просте питання про те, які правила у своєму житті він порушив, головний гуру молодих архітекторів відповідає дуже ґрунтовно. Каже, що правила — це важливо. І додає — їх має бути небагато, вони повинні бути простими.

Узагалі простота для успішного українця Віктора Зотова — чи не найвища цінність. Він рекомендує нічого не вигадувати, не ускладнювати, не нагромаджувати. Каже, тут і до нас було непогано…

Як і чому Ви стали тим, ким Ви є зараз?

Я був би радий, якби ви звузили питання. Аби говорити про те, як я став собою, слід спершу спитати, ким я є? І цього я не знаю. Спробуймо уточнити. Вас цікавлять ділові, бізнесові складові? Чи, навпаки, щось більш громадське?

Ми спілкуємося з успішними людьми і для нас важливо показати історію успіху цієї людини, починаючи, приміром, від батьків і першого вчителя, та закінчуючи друзями, кумирами, прочитаними книгами…

Щодо мого успіху, то тут не все однозначно. Маю певний протест проти збагачення. У прагненні до вічного збагачення бачу велике соціальне зло. Навіть війну сьогодні в Україні сприймаю як наслідок зміщених орієнтирів. Більшість, переважна більшість усіх наших проблем (і на усіх рівнях!) від того, що важливі цінності витіснено орієнтирами споживання. Я протестую проти такої тотальної установки: «Ким ти хочеш бути? — Я хочу бути багатим». Тому ні гроші, ні маєтки не вважаю критеріями успіху.

Що таке успіх? Не думаю, що багато грошей — це успіх. Людина, в якої багато грошей, не завжди є успішною. Бандера успішний? Для мене — так. Люди, які несуть нові смисли, завжди є незручними. Вони ламають старі, неефективні стереотипи. Але саме їх я б називав успішними! Не за те, скільки вони заробили, а за те, щовони змінили.

Особисто для мене ознакою мого успіху є моя команда. Це фантастичний колектив, який збирався роками. У мене є дві справи. Одна називається Архітектурне бюро «Zotov&Co», друга — фестиваль «CANactions», який цього року стає урбаністичною школою. Ось ці дві справи я вважаю успіхом. Коли я говорю «команда», маю на увазі не лише оргкомітет, а й відвідувачів, учасників фестивалю. Є люди, які поділяють наші цінності, і це — по-справжньому важливо. Мої колеги кажуть, що останнім часом ситуація і в Києві, і в Україні загалом змінюється. І це для мене успіх.

…Якщо говорити про матеріальне, то у мене є дача в Полтавській області. Основна її особливість — там немає парканів. Навіть жартую, що моя вітальня має площу 10000 квадратних метрів, де є річка, ліс, поля, небо. Це для мене успіх у матеріальному плані.

Справді?

Справді. Це не поза така. Я справді не женуся за «квартирами-машинами». До чого людина у своєму житті має прийти? До природи. До справжнього. До відсутності фейків. Десь так я розумію успіх.

Ви запропонували почати питання із «А хто я?» То хто ж Ви?

Ви підіймаєте філософське питання. У рамках короткого інтерв’ю пояснити цього неможливо. Мені було б зручніше говорити зараз про речі більш соціальні, приземлені.

Давайте перейдемо до більш соціальних речей. Але перед цим я поставлю два коротких питання. Перше: скільки Вам років?

51.

51 рік. Що не дає Вам розчаруватись в наївних, донкіхотських цінностях, про які ми з Вами почали говорити. Зазвичай люди до такого віку гаснуть, зневірюються, ховаються у шкаралупу…

— А я думаю, усе навпаки! Пригадуєте картину «Повернення блудного сина»? Усі ми — блудні сини. І десь саме у цьому віці нарешті повертаємося додому. Переконаний, що людина схильна у найбільш активному молодому віці розкидати каміння. Але завжди, щоразу настає час його збирати. Це класика. Таке «коло повернення до справжнього» є цілком природнім. Наведу приклад. Були якось ми у Пекіні. Бачимо людей, які медитують просто у парку. Запитуємо у гіда, наскільки це звична картинка. Каже: «До цього приходять майже усі, коли виходять на пенсію. До цього ж, як і всюди, бігають, заробляють гроші, набивають кишені, та й ґулі набивають».

Тож, на мою думку, 51 рік — саме той час, щоб активно займатися чимсь справжнім. І зустрічне питання. Для вас успіх — це що?

Багато наших героїв і героїнь кажуть, що успіх — це коли у житті ти займаєшся улюбленою справою і можеш з цього жити…

Напевно, у вас з’явиться ще один герой, який поділяє цю тезу. Потрібно втілювати в життя ту місію, яку ти вважаєш своєю.

У чому Ваша місія?

Щоб це не було просто пафосними заявами, скажу так — моя місія полягає у донесенні найкращого світового досвіду до української аудиторії. Поясню у двох словах. Ми знаходимо найкращих людей, які досягли успіху, як ви кажете, в архітектурі у Європі. Ми шукаємо і привозимо справді найкращих. Тому і кажу, що наша урбаністична школа «CANaction» може називатися успіхом.

Ви привозите найкращих. А як їх сприймає архітекторське середовище тут, на місці?

Справді, часто народ не може зрозуміти, що це ми робимо. Не «схоплюють», чому саме цю людину ми вважаємо найцікавішою. Тому часто потрібен «ментальний переклад». Тобто не просто синхронний чи послідовний переклад з іншої мови, а, власне, донесення смислів. Можливо, це і є моя місія. Для мене місія вміщується в слові «поділитись». Маю можливість поділитись тим цінним, що є важливим для мене, тому доношу це до людей.

Серед двох напрямків моєї діяльності саме фестиваль є найбільш цінним. Він для мене більше відображає те, що ви називаєте місією.

Є люди, які в тебе вірять, або просто запідозрили, що у тобі щось є. Їх не можна розчарувати.

Ви згадували, що «CANaction» переходить у новий формат — це буде Школа урбаністики. В одному зі своїх інтерв’ю Ви зауважили, що шукаєте не лише конструкторів та архітекторів, але й істориків, соціологів, філософів та інших. Для чого?

…Тут усе легко пояснити на прикладі минулого року. Що нам дав Майдан? Перш за все, розуміння того, що будь-які зміни на краще відбуваються завдяки мені, завдяки кожному «мені». Теоретично ми усі про це знали. Але Євромайдан перетворив це теоретичне знання на практичне відчуття: «Трясця! Якщо не я, то хто?»

Якщо говорити у цьому сенсі про нас, то слід говорити перш за все про урбанізм. Урбанізм — це, грубо кажучи, розвиток міста. Раніше (та й сьогодні дуже часто) ми керуємося радянським уявленням про те, що якісь речі у державі має право змінювати лише достатньо обмежене коло людей, фахівців: будівельники, архітектори якимсь боком і ще там хтось. А вже сьогодні виявляється, що місто змінює не будівельник, його змінюємо усі ми! А хто такі ми? Якщо замислитися, то дуже широке коло людей. І по вертикалі, і по горизонталі. І якщо між усіма цими, такими різними нами не буде комунікації, то не буде й розвитку. Саме тому Школа урбаністики має такий широкий формат аудиторії. Навіть якщо з цих горизонтальних та вертикальних ланцюжків зникає найменший хтось, розвитку немає. Це очевидно.

Усі ці переконання не є голослівними. Ми до будь-якого завдання підходимо через вивчення, через дослідження. Структуруємо відібране, отримуємо якісь висновки. Тому аргументовано можу сказати, що місто розвиває широка спільнота, громадянська спільнота. І сьогодні в Україні це треба дуже добре усвідомити.

У нашій школі має бути не більше половини архітекторів! Решта — це фахівці різних професій. Бо справді зручне, привітне місто можуть і мусять творити географи, філософи, соціологи, культурологи, транспортники. Помітьте, у більшості своїй усі ці люди — гуманітарії. А гуманітарії — це фахівці, які народжують смисли. І ці смисли мають якимсь чином змодеруватись саме у нашій школі.

Багато моїх київських знайомих борються проти незаконних забудов. Це дуже болюче питання для столиці. Востаннє, коли я з ними бачився, запитав: «Ось ви 5 років займаєтесь і Подолом, і Ярославовим Валом, і іншими точками… Хоча б одну незаконну забудову вдалось подолати?» Почув сумну відповідь: «Ні, усе збудували».

Чи не здається Вам боротьбою з вітряками і Школа урбаністики, і «CANactions»? Чи не є усе це просто теоретизуванням, яке не має можливості здолати величезний капітал, який заробляє на цьому?

Ні, мені так не здається. Тут питання у коефіцієнті корисної дії. Ясна річ, приходить розчарування, коли ти розумієш, що твій ККД складає не 98%, а, наприклад, 5%. Це якось засмучує. Але, з іншого боку, ти розумієш: за цих обставин ККД не може бути вищим. І коли у тебе буде 7%, а потім й 10%, це вже шалений успіх!

Тому я не вважаю відсутність швидких результатів причиною зупинятися. У тебе іншого шляху немає! Ти мусиш через ці 5% ККД пройти, щоб дійти таки до отих 98-ми! Розумієте? Коли серед 100 незаконних забудов 5 не побудують, це лише початок довгого шляху. І його треба пройти.

У мене є причини для оптимізму. Сьогодні уже є депутати, які займаються боротьбою з незаконними забудовами. Ви знаєте Ігоря Луценка, наприклад? От він займався і Пейзажною алеєю, і Десятинним провулком. Там активісти перемогли. Зрозумійте просту річ — є люди, яким усе це не байдуже. Люди є! Песимістом бути легко. Але тут потрібно просто вірити у цих людей, і своєю вірою підтверджувати — так, ви зможете!

Немає нічого кращого, ніж бачити позитивний результат своєї роботи.

…І повертаючись до успіху. Як на мене, ще одна ознака успіху — реалізація задуманого.

Який з Ваших проектів Ви вважаєте найкращим?

Ми щороку проводимо воркшоп. Це така непопулярна з точки зору спонсорської підтримки акція. (Усміхається) Усе просто. Ми знаходимо конкретну тему, проблему, real case і починаємо вирішувати конкретну задачу базуючись на власних знаннях і власному досвіді. Обираємо місто, обираємо тему, знаходимо щось актуальне для вирішення. І потім уже інтернаціональна команда протягом тижня тусується і народжує смисли. Тут і навчальний момент, і практичний. Команда, до речі, завжди складається з молодих українців, які працюють з іноземцями, котрі чогось уже досягли. Це прекрасний освітній досвід і це дуже корисно. Я колись навіть подумав, що цей тиждень воркшопу легко замінює учасникам два роки навчання в університеті. Напевно, це може бути предметом гордості.

Воркшоп має конкретний результат. Чи втілюється він в життя?

Усе залежить від теми. Для нас не є головною метою будівництво якогось там, приміром, павільйону. Навпаки, часом набагато ціннішим є набуте розуміння, яке потім реалізується в інших конкретних проектах.

…Хоча минулого року була, приміром, Теличка. Це 200 гектарів промислової території з дуже великим ресурсом у самому центрі Києва. Колись то була так звана «крайка» — шлях-намисто на схилах Дніпра з далекими краєвидами. На те намисто було наче нанизано найбільш цінний київський зміст — ландшафт, історію, архітектуру. Ми цей шлях артикулювати, зробити його пішохідним, туристичним, комфортним велосипедним маршрутом і водночас — нашою гордістю. На жаль, це поки що не до кінця усвідомлена киянами цінність, тому й ставлення до неї відповідне. Так завжди. Коли ти не розумієш цінності, вона занедбується і не працює. Таке можна сказати і про конкретні матеріальні цінності, і про цінності духовні. Це питання також було нашою темою для воркшопу. І от зараз я бачу, що ситуація змінюється: з’являються проекти, пов’язані з цією територією, робиться на ній акцент. Це місце стало дуже публічним, тож тихенько «задерибанити» ці парки чи забудувати їх сьогодні уже в рази важче.

Ти маєш ставити під сумнів свій проект. Це і є відповідальність. Ось ця чеснота «не нашкодь» тут є найважливішою

Останнє питання до Вас, як до архітектора. Яке місто в Україні, на Вашу думку, є найбільш добрим з точки зору урбаністики?

Я мало знаю міст у Західній Україні, наприклад. Але уже багато чув і про Волинь, і про Тернопіль, і про Івано-Франківськ. Чув, що це фантастичні міста.

Більш об’єктивно можу говорити про Львів. У багатьох сенсах це місто є справді найкращим. І тут слід говорити про чесноти людей. Це якось вважається забороненою темою, мовляв, ми всі — українці, і нема чого шукати різниць. Але якщо говорити про конфлікт на Сході України, то, на мою думку, треба сказати про те, що на західній Україні люди — кращі. Пробачте за таку примітивну заяву, але я справді так вважаю.

Можна запитати, у чому кращі, за якими параметрами? Відповідаю. Є така стара думка про те, що міста завжди виглядають так, як люди. Це універсальна правда. І Львів для її ілюстрації — яскравий приклад. Тут ти помічаєш, як люди ходять, як вони дивляться. Розумієш, чому чисті парки, чому немає хамства у вигляді якихось надбудов. Принаймні тотального хамства тут немає, такого, як у Києві. Ми от, наприклад, вчора прогулювалися, і моя подруга каже: «За кілька кварталів ми з тобою вийдемо на пішохідну вулицю…» А я думав, що ми вже на ній! Мені здавалося, що ми вже у пішохідній зоні! Тут, у Львові, може, не все так солодко, але відчувається пріоритет людини над транспортом, над комерцією, над рекламою. За великим рахунком, ми зараз обговорюємо портрет мешканця міста і те, які він сповідує цінності. Ось ваше питання можна переадресувати зараз будь-якому мешканцю міста і виявити його цінності. Не маю сумнівів, що ця сума цінностей буде схожою на те, що ми бачимо за вікном…

Це такий собі «ефект Сполучених Штатів». Усі хочуть там жити, а самим американцям там багато чого не подобається. Те саме можна сказати і про Львів…

І це нормально. Завжди є те, що можна покращити, і завжди цього треба хотіти. Водночас, якщо ми порівняємо Львів з будь-яким містом східної України, то, як правило, виграє саме Львів. Однак цьому місту, безперечно, ще є куди рухатись. І львів’яни мають такі амбіції. Це я знаю.

У Земфіри є такі слова: «Я умираю, когда вижу, точно вижу, но некому спеть…» Це про те, що їй дуже шкода, коли вона не може заспівати про все, про що хоче. Чи є у Вас якась ідея чи незакінчений проект, який Ви б хотіли «заспівати», бо нікому це зробити?

Є, звісно. У Школі урбаністики, скажімо, у нас все класно, ми розвиваємось постійно. Якщо ж говорити про архітектурні проекти, то власне тут я б «поспівав». Особливо — у Києві, де уже 10 років живу.

А де мешкали до того?

До того я жив у Маріуполі. У тому старому житті у мене реалізовано аеропорт, стадіон, три банки, ресторани, різне там житло. Це нормально для архітектора — ти проектуєш і будуєш.

Але переїзд до Києва трансформував мене. І то достатньо швидко. Я їхав до більшого і кращого. І протягом одного-двох років мене почали помічати, я став успішним. З’явилося багато замовлень і грошей. Але. Ось тут велике «але». Місцева професійна спільнота чомусь змобілізувалася проти інновацій, які я пропонував. Те, що вдалось побудувати, в основному є інтер’єрними рішеннями чи невеличкими будинками. Мені цього не вистачає. Я дуже сподіваюся на реалізацію запроектованих ідей. Саме тут мають лунати оті мої земфірині пісні.

От у мене зараз на лептопі відкрито Ваш сайт, де на сторінці «Про нас» написано: «Предмет проектування — процес. Основний принцип — не нашкодити. У пошані правила і простота». Давайте поговоримо про цінності. А конкретніше про відповідальність. У чому відповідальність архітектора?

Розкажу історію. Свого часу певне італійське місто найняло двох крутих архітекторів. Дали завдання — покращити простір. Просили щось збудувати, щось змінити. Ну от комусь у тому місті здалося, що воно потребує глобальних змін. Ці архітектори зі своїми командами якийсь час працювали, аналізували, а врешті-решт зрозуміли, що нічого змінювати не потрібно. Це дуже хороший прояв архітектурної чесноти у людині. Це і є та відповідальність, яку ми формулюємо як принцип «Не нашкодь». І це найважливіше у професії, особливо — в архітектурі.

Більшість архітекторів української школи виростає такими, знаєте, творцями. Тебе постійно вчать творити. Але водночас тобі не говорять про відповідальність, про постійне навчання, про самовдосконалення. А від тебе ж залежить маса людей! Усі вони — твої заручники! І дуже часто архітектор виступає узурпатором міського простору: «Я ж творець!» Вийшов, помахав руками, назвав своє творіння проривом тощо. А треба ж детально усе обдумати, порахувати, передбачити… Ти маєш ставити під сумнів свій проект. Це і є відповідальність. Ось ця чеснота «не нашкодь» тут є найважливішою.

Можна ще додати, що у природі все уже давно є. Тут і без нас добре було.

Багато хто говорить, що місія — залишити слід після себе. У архітектора місія інакша — не залишити слід, не наслідити. Бо, погодьтеся, ми вже позалишали таких слідів, за які має бути незручно. І їх треба якось виправити.

Це правило життя. До речі, про правила… Які правила у своєму житті Ви ніколи не порушите? А в чому можете піти на компроміс?

По-перше, правило — це дуже хороше слово. Хоч я й народився на Донбасі, але село наше було німецьким. Мої друзі, приміром, мали прізвища Зейберт, Ваґберт, Шульц. Ще, кажуть, мій прадід походив з Австрії. Можливо, тут щось генетичне. Веду до того, що до правил я ставлюсь дуже серйозно. Коли ті мої німці удвох збираються, вони вже домовляються про якісь правила взаємовідносин. Бо все, що не є правилом, є свободою. Правова держава (ми часто чуємо ці слова!) — це якраз про правила і свободу. Це про те, коли цінність людини визначається не тим, наскільки він мудрий чи там розвинутий, а його соціальною поведінкою, манерою у спілкуванні з іншим. Це найважливіша чеснота людини.

І щодо вашого питання. Я переконаний, що правил має бути мало і вони мають бути зрозумілими. Погляньте! У нас неймовірна кількість законів, актів, постанов. Але вони ж не працюють, бо вони суперечать один одному. Вони дуже складно сформульовані. А треба писати просто — це можна, це не можна, це добре, це погано. Має бути біле і чорне. Правила — це прекрасно.

Які правила я порушую? Ділив би правила на хороші і погані. От, наприклад, ДБНи наші (державні будівельні норми, — TU), що регулюють поведінку у будівельній сфері. Приміром, є правило, що обов’язково треба робити сходинку на вході до будь-якої будівлі. У Європі ви ніде не зайдете у магазин по сходинці, це незручно! Що говорити про тих, хто користується візком? А в нас написано — сходинка заввишки щонайменше 15 сантиметрів. Погане правило! Порушуємо! Таких безтолкових правил — маса. Наприклад, ще є норма, що у нас кухня і кімната мають бути перегороджені, розділені. Не можна, мовляв, проектувати open space. Є ще конкретні розміри кімнати — не менше, ніж стільки-то. Розумієте? Тобто, якщо я хочу придбати малогабаритну квартиру, почати самостійне життя, мати свій куток, мені треба почекати років зі 40, поки я назбираю грошей. Чому? Тому що не можна у нас проектувати зручні малі квартири.

Такі погані правила треба порушувати. Зараз, якщо ти архітектор і не порушуєш норм, ти поганий архітектор. (Усміхається) Хто має змінювати ці норми? Ми ж самі маємо змінювати. І мусимо це робити через практику. Під нашим тиском погане правило має змінитись.

Чого не вистачає українцям?

Мені здається, українцям не вистачає відкритості до чужого досвіду. Щоб людина розвивалася, їй потрібно одне-єдине — бажання. Треба хотіти змінюватися. Усе решта — другорядне. І оте бажання слід культивувати. Нас довго били палками, нас довго вчили нічого не хотіти. Сьогодні нам не вистачає простого — навчитися хотіти бути кращими.

Що Ви порадите прочитати?

Я зараз читаю одразу кілька українських книг. Це Тютюник, Дочинець. Дочинець зараз попсуватий стає, а от про Тютюника мало хто з українців знає. Раджу почитати. Нічого точнішого з точки зору національної айдентики я поки не читав. Це про наше життя, про те, ким ми є. Нам не вистачає поваги до себе. У нас прекрасна нація, однак нас надто довго від цього відучували, перетворювали на бидло, на мавп. А нам треба просто повернути власну гідність. І все. Коли ти починаєш це розуміти, ти по-іншому дивишся на світ. Ти знаєш, що ти робиш і навіщо.

А які порадите подивитися фільми, серіали, можливо, шоу?

У мене є друзі, з якими ми цю тему обговорюємо. Дуже рідко буває, що, коли я знаходжу якийсь фільм, то він ще комусь подобається. Ось таке цікаве спостереження за собою.

А таки порадьте щось, будь ласка…

Мої улюбленці — бельгійські режисери брати Дарден. Усе, що вони зняли, вважаю шедеврами. Це дуже правдиве і просте кіно. Раджу подивитись «За пагорбами», «Хлопчик з велосипедом». Ті цінності, які я поділяю, там проілюстровано. Американське кіно я не дивлюсь взагалі.

Останнє питання. Одна порада для нашого читача.

Найцінніше у житті — простота. Думаю, якщо ми почнемо бачити її частіше, вона може стати і метою, й успіхом, і мотивацією для розвитку. Найкраще, що є навколо нас, проявляється у найпростіших речах, які часто ми не цінуємо. Раджу найбільшу увагу звертати на найпростіше.

Топ новостей сегодня
Внимание! Комментарии содержащие оскорбления, нецензурную лексику или не относящиеся к теме поста удаляются одновременно с блокировкой автора. Спасибо за понимание!

24 Мая, 2016 Вторник
23 Мая, 2016 Понедельник
22 Мая, 2016 Воскресенье
больше новостей